Особливий момент у складанні території сучасної України займає Закарпаття. Після розпаду Австо-Угорської імперії Закарпаття, або Карпатська Русь, як ще називали ці території, опинилось у складі Угорщини. Однак сплеск національної самосвідомості, який охопив усі народи цієї колишньої багатонаціональної імперії, не минув і русинів (самоназва місцевого автохтонного населення). 28 жовтня 1918 р. карпатські русини були прийняті в "Союз пригноблених народів Європи" (Середньоєвропейську Унію), куди входили також чехи, словаки, поляки, хорвати, серби та інші народи, які на той час не мали своєї державності. За членами Унії визнавалося юридичне право на самовизначення.

 

Однак серед громадсько-активних кіл краю не було загальної єдності у поглядах щодо подальшої державної долі Закарпаття. Вперше питання про державність Закарпаття було винесено на розгляд міжнародної конференції русинів-емігрантів Американською Русинською Народною Радою. Конференція розпочала роботу 12 листопада 1918 р. у м.Скрентоні (США). В її роботі взяли участь 1089 делегатів, які репрезентували майже 120 тис. закарпатців. їх голоси розподілилися таким чином: за приєднання до Чехословаччини - 67%, до України - 28%, до Росії - 1%, до Угорщини - 1%, за повну самостійність - біля 2%'. На основі результатів голосування резолюцію про входження "угрорусинів" на федеративній основі до Чехословаччини було вислано на мирну конференцію в Парижі. Русини на Закарпатті, серед яких також не було єдності щодо подальшої долі, окрім загального прагнення вийти зі складу Угорщини, мали дещо іншу точку зору. Так, як відмічала угорська преса, найбільш радикальні елементи прагнули приєднатися до Росії, а більш помірковані - до великої України2. Рух за возз'єднання з Україною набув найбільшого розмаху. Тим більше, що проголошена 1 листопада 1918 р. у Львові Західноукраїнська Народна Республіка декларувала входження до її складу не тільки Галичини, а й Буковини і Закарпаття.

 

Значну роль у національно-визвольному русі відігравали народні ради, які почали створюватися восени 1918 р. у переважній більшості населених пунктів Закарпаття. 8 листопада 1918 р. Любовлянська Народна Рада (Східна Словаччина) прийняла постанову про приєднання до України. Її рішення підтримала більшість рад Закарпаття. Найбільш виразно ця вимога була сформульована у заяві Пряшівської Ради. В ній наголошувалося, що "руський народ, жиючий по обох сторонах Карпат от Дунайця і Поправа аж по Тису, соединяеться з Київською Українською Державою. Київська Русь подає в дненшний день руку братам своїм Галича та Буковини, соединении уже з матір'ю руських городов со славним Києвом. Най українська земля станеться од нині і нашою, най наші Карпати стануться нині твердиною на Заході для нашої великої общої держави".

 

Намагаючись приглушити розмах національного руху русинів і не допустити відокремлення Закарпаття, урядові кола Угорщини вжили ряд заходів, спрямованих на підтримку проугорських сил краю. В листопаді 1918 р. в Ужгороді була створена "Рада угорських русинів", яка на своєму соборі прийняла рішення про неподільність Угорщини та програму розвитку Закарпаття у її складі. Прагнучи отримати якомога ширшу підтримку цього рішення, угорський уряд почав розробляти законопроект про автономію "Руської Країни". Для його обговорення 10 грудня 1918 р. власті скликали в Будапешті з'їзд представників краю. Не дивлячись на ретельно підібраний склад, частина його учасників всеж висловилась за приєднання краю до України. Однак більшістю голосів було схвалено меморандум про залишення у складі Угорщини. На підтримку цих заяв 21 грудня 1918 р. Всеугорська Національна Рада (парламент Угорщини) затвердила запропонований урядом Каролі "Народний закон №10 про автономію русинів, які проживають в Угорщині". На його основі розпорядженням уряду було створено "Руський Правительственний Совіт" і оголошені вибори до руського сейму. Однак, скликаний 4 березня 1919 р. в Мукачеві, він так і не прийняв бажаних для Угорщини рішень.

 

На противагу урядовим намаганням 21 січня 1919 р. в Хусті відкрився 1 Всезакарпатський з'їзд, на якому були присутні 420 делегатів від 175 громад. Основне питання, яке розглядалось на ньому, подальша доля Закарпаття. Переважною більшістю голосів з'їзд прийняв рішення про возз'єднання з Україною. На з'їзді також була обрана Центральна Руська Народна Рада на чолі з Михайлом Бращайком, а також делегація у складі чотирьох осіб для передачі ухвали Хустського з'їзду у Київ. Однак делегація змогла доїхати тільки до Станиславова (Івано-Франківська), де в той час велись переговори між урядом ЗУНР та делегацією УНР про злуку всіх частин українських земель. Однак рішення Всезакарпатського з'їзду виявилися на той час лише добрими побажаннями, оскільки перемога українофільської течії в національному русі Закарпаття викликала негативну реакцію з боку правлячих кіл європейських держав. У січні 1919 р. за згодою Антанти і СІЛА почалася окупація Закарпаття. Війська Чехословаччини зайняли, а згодом і анексували західну і південно-західну частину, а королівської Румунії - східну частину Закарпаття.

 

Перемога в березні 1919 р. революції в Угорщині зняла на деякий час питання територіальної приналежності на Закарпатті. Під назвою "Руська

 

Країна", на правах федерації воно повинно було залишитися у складі Угорської Радянської Республіки. 12 квітня 1919 р. був надрукований проект Конституції Руської Країни, фактично складений за зразком Конституції РРФСР.

 

Поразка радянської влади в Угорщині знову поставила на порядок денний домагання сусідніх держав щодо Закарпаття. Використовуючи рішення скрентонської конференції русинів-емігрантів, чехословацькі власті провели "виборчу" кампанію за входження Закарпаття до складу Чехословаччини. Її успіху, крім використання такого "агітаційного засобу" як політичний терор проти супротивників, сприяло і те, що найбільш активна частина населення розуміла, що єдиною реальною альтернативою за цих умов є включення Закарпаття до складу Румунії, війська якої теж знаходились на частині території Закарпаття. 8 травня Центральна Руська Народна Рада, яка складалась переважно з представників Пряшівської, Ужгородської та Хустської Рад, на засіданні, яке відбулося в будинку Ужгородської гімназії, прийняла рішення про приєднання Закарпаття до Чехословаччини. Остаточно долю краю вирішила Версальська мирна конференція. 19 вересня 1919 р. на її засіданні було прийнято рішення про включення Закарпаття (під назвою "Підкарпатська Русь") до складу Чехословаччини з умовою надання йому найширшої автономії. Одночасно територія західної і південно-західної частини Закарпаття (Пряшівщина) включалась до складу Словаччини.

 

На виконання цього рішення 16 листопада 1919 р. чехословацький уряд затвердив Генеральний Статут про врегулювання становища на Закарпатті, який передбачав значну автономію краю. Такий статус краю пізніше був закріплений і в Конституції Чехословацької Республіки від 1920 р. Але на практиці уряд з самого початку порушував проголошену ним автономію. Так, він відмовився повернути Підкарпатській Русі землі, відтяті в січні 1919 р. і чітко визначити кордон між нею і Словаччиною. Зволікання з наданням дійсної автономії уряд цинічно пояснював тим, що "русини не здатні до самоврядування". Тільки у 1938 р. під тиском національного руху та політичних обставин, що склалися, уряд Чехословаччини змушений був надати повну автономію Закарпаттю.

 

На початку жовтня 1938 р. в Ужгороді розпочалися переговори між представниками політичних партій про формування автономного уряду. Вони були дуже напруженими, оскільки багатонаціональний склад краю зумовлював потяг різних національних громад до відповідних країн. А.Бродій фактично діяв за угорськими інструкціями. С.Фенцик, не ховаючись, радився з польським консулом, А.Волошин, як і переважна більшість націоналістів, орієнтувався на Німеччину. Але не дивлячись на це, 11 жовтня 1938 p. було сформовано перший автономний уряд Карпатської України, який очолив А.Бродій. А пізніше, після його арешту за звинуваченням у шпигунстві на користь Угорщини, прем'єром став А.Волошин.

 

Мюнхенська змова створила нові умови для Закарпаття. Воно стало "яблуком розбрату" у взаєминах між сусідніми країнами. Польща боялася, що чи то автономна, чи самостійна Карпатська Україна буде небажаним прикладом для українців Галичини. Радянський Союз, так само як і Польща, розглядав незалежність Закарпаття як загрозу своїм імперським інтересам. Німеччина, яка удавала з себе безкорисливого прибічника закарпатських українців в їх прагненні до створення самостійної держави, насправді тримала Закарпаття як козирну карту у відносинах зі своїми союзниками. Угорщина відверто намагалася повернути землі, що належали їй раніше. Ще в Мюнхені вона домагалася, щоб були позитивно вирішені її територіальні претензії щодо Чехословаччини. Але на той час Угорщині не вдалося реалізувати свої наміри. Однак напруженість у відносинах між Чехословаччиною і Угорщиною навколо Закарпатської України не спадала. Під погано прихованим тиском Німеччини віденський арбітраж передав Угорщині повністю Берегівську і південні частини Ужгородської, Мукачівської, Севлюшської (Виноградівської) областей та Іршавський округ, а також міста Ужгород і Мукачево. Загальна площа цієї території дорівнювала 1523 км2 (12,1%) з населенням 173233 чол. (23,88%).

 

Таким чином, наприкінці 1938 - початку 1939 р. Карпатська Україна опинилась в доволі складній ситуації. За цих умов її керівники зайняли на їх погляд єдину рятівну орієнтацію - добиватися самостійності "під охороною німецького Рейху". 15 березня 1939 р. за згодою празького уряду розпочав роботу закарпатський сейм. Він підтвердив проголошену напередодні незалежність Карпатської України. її президентом було обрано А.Волошина. Однак республіка не проіснувала і доби. Вже в ніч з 15 на 16 березня угорські війська вторглися в її межі і після нетривалих боїв окупували все Закарпаття.

 

Існування Карпатської України - це нетривалий, але багато в чому драматичний період в історії Закарпаття, який істотно вплинув на національну свідомість закарпатських русинів. Така нетривалість її існування була обумовлена перш за все міжнародними причинами. Незалежна Карпатська Україна була на заваді багатьом політичним силам Європи. Так, Польща явно не бажала створення "українського П'ємонту" біля своїх кордонів. 5 січня 1939 р. на зустрічі з А.Гітлером міністр закордонних справ Польщі Ю.Бек прямо заявив, що "... Карпатська Україна може стати гніздом неспокою для Польщі'6. СРСР, як і Польща, теж не бажав створення в цьому регіоні незалежної української держави. Про його реакцію яскраво свідчить виступ Й.Сталіна на XVIII з'їзді ВКП(б). У той же час загарбання Закарпаття Угорщиною, яка цього настійливо домагалася, знімало перешкоди на шляху поліпшення німецько-радянських відносин. До того ж у переддень війни Гітлер прагнув забезпечити свої тили. Йому вдалося добитися значного погіршення польсько-угорських стосунків і таким чином підготувати грунт для загарбання Польщі. Захоплення Закарпаття полегшувало також повну анексію Чехословаччини. Крім того, в обмін за приєднання Закарпаття, 13 січня 1939 р. Угорщина приєдналася до Антикомінтернівського пакту. Саме цим комплексом причин пояснюється той факт, що Гітлер вирішив відступитися Закарпаття, і пожертвувати своїми тамтешніми созниками з числа закарпатських націоналістів. Ось чому 12 березня 1939 р. він дав згоду на приєднання Карпатської України до Угорщини.

 

Перемоги Червоної Армії в ході другої світової війни знову поставили на порядок денний питання Закарпаття. Ще влітку 1942 р. союзники по антигітлерівській коаліції заявили, що не вважають себе зв'язаними Мюнхенською угодою7. В свою чергу Радянський Союз з самого початку не визнавав її. Таким чином, Закарпаття формально знову повинно було стати складовою частиною Чехословаччини. В роки війни Й.Сталін неодноразово заявляв про невтручання у внутрішні справи та про визнання суверенітету Чехословаччини над усіма її територіями. Це було закріплено і в договорі про дружбу, взаємну допомогу та післявоєнне співробітництво, який був підписаний 12 грудня 1943 р. у Москві8. Але на особистій зустрічі Й.Сталіна та Е.Бенеша, яка відбулася в ті дні, питання про Закарпаття було вирішено відкласти до кінця війни. В дійсності ж Сталін вирішив для себе це питання, бачачи Закарпаття у складі СРСР. З цією метою він повною мірою використав національне піднесення, яке охопило значні кола закарпатської громадськості після вступу на територію краю Червоної Армії. В жовтні 1944 р. тут почали формуватися народні комітети, які в більшості очолювалися комуністами та співчуваючими їм. Вони швидко перебрали функції органів влади, не допускаючи відродження державних органів Чехословаччини. 26 листопада 1944 р. в Мукачево відбувся І з'їзд Народних Комітетів Закарпатської України, в роботі якого брало участь 663 делегати. На з'їзді було прийнято Маніфест, в якому проголошувалося про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та про возз'єднання з УРСР. Також було прийнято звернення до уряду Радянського Союзу з проханням допомогти трудящим Закарпаття возз'єднатися з Радянською Україною. З'їздом була створена Народна Рада Закарпатської України, як єдина центральна влада на території Закарпаття9. В його постанові також зазначалось про конфіскацію поміщицьких земель та про їх безкоштовну передачу безземельним і малоземельним селянам. 5 грудня 1944 р. Народна Рада видала декрет про ліквідацію прав Чехословацької та Угорської держав на територію Закарпаття10. Таким чином йшов процес встановлення радянської влади на Закарпатті. Крім дійсного прагнення населення до возз'єднання, прискоренню цього процесу багато в чому сприяли зовнішні та внутрішні фактори, зокрема, перебування частин радянської армії не тільки на території Закарпаття, але й в суміжних державах - Чехо-словаччині, Угорщині, Польщі.

 

Чехословацький емігрантський уряд виявився безсилим зупинити процес виходу краю зі складу республіки, хоч і намагався це зробити. Наприкінці жовтня 1944 р. ним була послана до Закарпаття делегація на чолі з Ф.Немецом та А.Гассалом-Никельборським. Одначе їх спроби відновити в Рахівському, Тячівському, Хустському, Воловському та Севлюшському округах органи місцевого самоврядування Чехословаччини наштовхнулися на протидію з боку народних рад. 5 грудня 1944 р. НРЗУ надіслала Е.Бенешу телеграму з вимогою негайно дати вказівку делегації "залишити межі Закарпатської України". Для її підкріплення, в той же час було видано декрет про заборону зносин з місією Немеця11. За таких умов на початку січня 1945 р. чеська урядова делегація була відкликана. Подібний хід подій привів до того, що чехословацький уряд змушений був змиритися з втратою краю. 5 квітня 1945 р. у Кошиці на першому засіданні уряду національного фронту, він фактично відмовився від Закарпаття, заявивши, що "... це питання буде вирішено згідно волевиявлення народу Закарпатської України...".

 

В цих умовах у Москві розпочалися переговори між урядами Чехословаччини та Радянського Союзу, які повинні були оформити зміну територіальної приналежності Закарпаття. Про дійсне ставлення сталінського керівництва до української державності говорить той факт, що хоч мова йшла про возз'єднання Закарпаття з Україною, ні закарпатська, ні українська делегації участі в цих переговорах не брали. Вони закінчилися підписанням 29 червня 1945 р. договору про вихід Закарпатської України зі складу Чехословаччини та про її возз'єднання з радянською Україною та протоколу до нього13. Згідно з ним кордон між СРСР і Чехословаччиною визначився кордоном, що існував до 29 вересня 1938 р. між Словаччиною і Підкарпатською Україною. Тобто у складі Словаччини залишалась частина українських земель, що опинилися в її складі ще згідно Сен-Жерменського договору.

 

22 листопада 1945 р. цей договір був ратифікований тимчасовими Національними Зборами Чехословацької Республіки, а 27 листопада -Президією Верховної Ради СРСР. 22 січня 1946 р. у складі радянської України з'явилась нова область - Закарпатська з центром у м.Ужгороді.

 

__________________________