Вступ Червоної армії на територію Східної Польщі 17 вересня 1939 р. мав великі наслідки для обох сторін. Згідно з умовами секретного протоколу до радянсько-німецького договору про дружбу і кордон, укладеного 28 вересня 1939 p., західний рубіж СРСР на ділянці України був пересунутий від річки Збруч на Сан1. Західна Україна була включена до складу СРСР. У постанові Верховної Ради УРСР від 15 листопада 1939 р. цей акт визначався, як возз'єднання2. За справедливе вирішення проблеми західноукраїнських земель сприйняла його і переважна більшість українського народу. Але не слід забувати, що ця подія сталася внаслідок таємної антипольської змови Й.Сталіна і А.Гітлера. Анти-польська політика радянського уряду докорінно змінилася після нападу Гітлера на СРСР.

 

ЗО липня 1941 р. в Лондоні було підписано угоду між СРСР та урядом Польщі, яка передбачала відновлення дипломатичних відносин та допомогу у війні проти гітлерівської Німеччини. Угода відкривалась пунктом, в якому зазначалось, що "уряд СРСР визнає радянсько-німецькі договори 1939 р. стосовно територіальних змін у Польщі за такі, що втратили силу". Це було рівнозначне визнанню радянською стороною того, що після перемоги над Німеччиною Польщі мають бути повернуті всі східні території, які вона одержала за Ризьким миром. Хоча прямо про це в тексті угоди й не було мови, але кожна з сторін сподівалася знову заволодіти західноукраїнськими і західнобілоруськими землями.

 

Це спричинило до гострої дипломатичної і політичної боротьби у питанні про майбутній польсько-радянський кордон, що точилась протягом всієї війни. Польський емігрантський уряд наполягав на тому, що Польща має повернутися до кордонів, які існували до вересня 1939 р. У свою чергу уряд СРСР відстоював той кордон, що утворився після возз'єднання Західної України та Західної Білорусії з УРСР та БРСР. Стосовно українських земель ці суперечки точилися головним чином лише за Галичину, як найбільш економічно розвинутий регіон і практично не торкалися Волині. Змушений піти під тиском військових невдач у початковий період війни на укладення такої невизначеної угоди з урядом Польщі, радянський уряд оговтався і після перших перемог зайняв тверду позицію в питанні щодо майбутнього польсько-радянського кордону на відтинку України. Щоб справити тиск на польський уряд у Лондоні, Сталін пішов на загострення стосунків і, врешті-решт, вирішив розірвати з ним дипломатичні стосунки. Своїми неврівноваженими діями польський уряд надав для цього гарний привід. Використовуючи заяву польських провідників від 23 лютого 1943 р., в якій вони висловили вже відомі погляди на східний кордон майбутньої Польщі, ТАРС розцінив їх як відмову "визнати історичні права українського і білоруського народів бути об'єднаними в своїх національних державах'4. В аргументації вперше з'явилось посилання на лорда Керзона, який, як підкреслювалось, розумів, що "Польща не може претендувати на українські і білоруські землі, а польські правлячі кола до цього часу не бажають виявити розуміння у цьому питанні.

 

ТАРС також зробив недвозначний натяк на те, що оскільки емігрантський уряд не відображає точки зору всього польського народу, то радянський уряд буде шукати порозуміння з іншими політичними силами в Польщі. За цих умов 26 квітня 1943 р. радянський уряд розірвав дипломатичні відносини з польським емігрантським урядов. Для цього було використано лицемірний привід. Польський уряд був звинувачений у тому, що він нібито з ворожих цілей підтримав зумисно інспіроване німцями розслідування про вбивства енкавеесівцями польських офіцерів у Катині.

 

Наближення радянських військ до державного рубежу СРСР знову загострило проблему польсько-радянського кордону. З січня 1944 р. частини Червоної армії перетнули кордон з Польщею, який існував до 17 вересня 1939 р7. В своїй заяві від 5 січня 1944 р. лондонський польський уряд ще раз твердо заявив, що він бачить Польщу лише в кордонах 1921р. У заяві-відповіді 11 січня Москва теж не менш твердо висловилась про те, що західноукраїнські і західнобілоруські землі є складовою частиною СРСР. В той же час уряд СРСР вперше публічно визнав права Польщі на західні і північні землі Німеччини. "Західні кордони Польщі, -зазначалось в заяві, - повинні бути розширені шляхом приєднання до Польщі віковічних польських земель, раніше віднятих Німеччиною, без чого неможливо об'єднати весь польський народ у своїй державності, яка одержить тим самим потрібний вихід до Балтійського моря'в. Щоб зробити уряд С.Миколайчика більш поступливим, було заявлено, що "емігрантський польський уряд, відірваний від свого народу, виявився нездатним встановити дружніх стосунків з Радянським Союзом'9. Що це були не пусті погрози свідчить заява Президії Крайової ради Народової від 23 січня. В ній зокрема зазначалось: "Заяву уряду СРСР в якій пропонується врегулювати польсько-українсько-білоруський кордон шляхом угоди з Польщею, Крайова Рада Народова від імені польського народу приймає, як об'єктивно вірну і таку, що відповідає загальним інтересам основу для вирішення проблеми кордонів між зацікавленими народами.

 

Відповідь польського емігрантського уряду була складена після консультації з міністром закордонних справ Великобританії А.Іденом. Не дивлячись на настійливі застереження А.Ідена та його співробітників піти на поступки і погодитись на лінію Керзона, польський уряд знову повторив у своїй декларації, що "він... не може визнати односторонніх рішень і доконаних фактів, що мали місце, або можуть мати місце на території Польської Республіки...". Спроба У.Черчілля і Ф.Рузвельта виступити посередниками між обома урядами в питанні про кордони не мала успіху.

 

20 січня 1944 р. У.Черчілль і А.Іден зустрілися з прем'єр-міністром С.Миколайчиком, якого супроводжував міністр закордонних справ Т.Ромер. Як свідчить один з учасників цієї зустрічі, посол Е.Рачинський, У.Черчілль запропонував полякам в обмін за землі на схід від лінії Керзона ряд німецьких територій аж до Одера. Британський прем'єр переконував польських керівників, що цього вимагають не лише інтереси Польщі, а й усіх Об'єднаних Націй12. З метою з'ясувати офіційну точку зору країн Заходу на цю проблему польський уряд направив відповідну ноту уряду Великобританії, а 26 січня - меморандум уряду США. У відповідях обидва уряди пропонували С.Миколайчику вирішувати всі спірні територіальні питання з СРСР шляхом переговорів. У той же час радянський уряд створював тиск на Великобританію і США. Викладаючи в своєму посланні У. Черчіллю точку зору на проблему кордонів з Польщею, та умови щодо відновлення стосунків з польським емігрантським урядом, Сталін підкреслював, що погоджуючись на лінію Керзона Радянський Союз тим самим йде на великі поступки полякам. Він вимагав, щоб польський уряд офіційно заявив в своїй декларації, що встановлена Ризьким мирним договором лінія кордону повинна бути змінена, а новою є лінія Керзона. В той же час Сталін ще раз нагадав британському прем'єру про бажання одержати, як він висловився, "шматочок німецької території" у Східній Прусії з Кенігсбергом. Без задоволення цієї мінімальної претензії, погрожував Сталін, поступки Радянського Союзу, що знайшли свій відбиток у визнанні лінії Керзона -втрачають всякий сенс. У цьому ж посланні була висловлена вимога змін у польському емігрантському уряді13. Заява з аналогічними вимогами була передана і Президенту США Ф.Рузвельту.

 

Тиск вчинений радянським урядом справив враження на західних партнерів. 6 лютого 1944 р. в Челсі У.Черчілль і А.Іден знову зустрілись з С.Миколайчиком, Т.Ромером та Е.Рачинським. У.Черчілль в черговий раз домагався від С.Миколайчика згодитися на лінію Керзона, а також вилучити з урядового кабінету антирадянськи настроєних діячів. Він також підкреслював, що в зв'язку з непоступливістю виникає перспектива створення в Польщі уряду на базі КРН з прорадянських елементів, що знаходяться в країні14. В той же час британський прем'єр намагався своїми дипломатичними кроками не допустити остаточного розриву стосунків між радянським та польським урядом. З цією метою він намагався переконати радянський уряд, що нібито С.Миколайчик згоден з тим, що ризька лінія уже не відповідає стану речей, але поки польський уряд не повернеться на свою територію, до того часу він формально не зможе зректися будь-яких земель. В своєму посланні до Сталіна від 20 лютого У.Черчілль розповідає і про реакцію поляків на вимогу радянського уряду приєднати Кенігсберг. За його словами це повідомлення було для них ударом. У той же час він пише, що запевнив польський уряд, що зробить все можливе, щоб забезпечити приєднання до Польщі Данціга, Оппельна, Сілезії, Східної Прусії на захід від лінії, що йде від Кенігсбергу і також тієї частини території, яку польський уряд знайде доцільним прийняти15. В підтримку англійських пропозицій стосовно врегулювання радянсько-польських відносин висловився і Ф.Рузвельт.

 

Але спроба посередницьких кроків не дала очікуваних результатів. Сторони не бажали йти назустріч одна одній.

 

16 лютого 1944 р. під час чергової зустрічі С.Миколайчик, Т.Ромер та Е.Рачинський передали У.Черчіллю резолюцію, в якій ще раз заявили, що лінія Керзона не може бути східним кордоном Польщі. У.Черчіллю, не дивлячись на всі його спроби, так і не вдалося їх переконати16. Це викликало роздратування британського прем'єра. 22 лютого під час обговорення наслідків Тегеранської конференції в палаті громад він заявив: "Уряд його величності ніколи не надавав Польщі гарантій щодо будь-якої прикордонної лінії. Ми не схвалювали захоплення Вільна Польщею в 1920 р. Англійська позиція знайшла свій вираз у так званій лінії Керзона, яка хоча б частково намагалася вирішити проблему... Я не можу не визнати, що російські вимоги в питанні забезпечення західних кордонів не виходять за межі розумного або законності. Маршал Сталін і я обговорювали ці питання і дійшли спільного висновку, що Польща повинна одержати компенсацію, як на півночі так і на заході за рахунок Німеччини".

 

Роздратування проти непоступливості поляків у той же час не завадило У.Черчіллю вести власну політичну гру. Посилаючись на позицію польської сторони, він намагався ревізувати принципові домовленості досягнуті на зустрічі в Тегерані щодо строків вирішення всіх спірних територіальних питань.

 

Про це за дорученням У.Черчілля 19 лютого 1944 р. зробив заяву в Москві народному комісарові закордонних справ В.Молотову посол Кларк-Керр. У ній наголошувалось, що радянсько-польські відносини будуть відновлені при умові, що вирішення питання про радянсько-польський кордон буде відкладене до скликання після війни мирної конференції. У.Черчілль також застерігав, що відмова прийняти його умови може кинути тінь на всі англо-радянські стосунки. Подальшому погіршенню взаємин між союзниками завадила позиція США. Під час зустрічей С.Миколайчика з Ф.Рузвельтом, у червні 1944 р. в Вашингтоні, останній заявив керівнику польського уряду, що вважає територіальні поступки невідворотними, рівно як і поступки пов'язані з реконструкцією уряду. Якщо поляки зроблять кроки в бік поліпшення стосунків з Радянським Союзом, Ф.Рузвельт обіцяв особисто сприяти тому, щоб прихилити Сталіна залишити за Польщею Львів та нафтові родовища Дрогобиччини. В той же час Ф.Рузвельт повідомив польського прем'єра, що йому відома думка Сталіна про те, щоб розширити на захід Польщу аж до Одри, включаючи Щецін. У свою чергу С.Миколайчик висловився проти всякої надмірної польської окупації на заході, тому що це створювало б непотрібні тертя з німецькою меншістю. Під час третьої зустрічі президент США запропонував польському прем'єру своє посередництво в організації особистої зустрічі зі Сталіним. Виконуючи обіцянку, він звернувся до радянського керівника, але як і раніше Сталін висував дві головні вимоги - це офіційне визнання кордонів по лінії Керзона і зміни в польському уряді.

 

Події, що відбувалися на фронті, а також усередині самої Польщі, давали Сталіну можливість дотримуватися обраної позиції. 21 липня 1944 р. Крайова Рада Народова прийняла закон відповідно якого перебрала на себе керівництво польською армією в СРСР та проголосила про злиття Армії Людової та Польської армії в СРСР в єдине Військо Польське, а 22 липня в Хелмі було прийнято маніфест Польського Комітету Національного Визволення, який проголошував себе вищим тимчасовим органом виконавчої влади. Стосовно східних кордонів у цьому маніфесті зазначалось, що КРН і створений нею ПКНВ визнають, що східний кордон Польщі повинен бути" врегульований відповідно принципу: польські землі - Польщі, українські, білоруські і литовські -радянським Україні, Білорусії і Литві.

 

Лицемірно відмежовуючись від ПКНВ, Сталін погодився на зустріч з С.Миколайчиком, але при цьому заявив, що краще б останній звернувся до ПКНВ у цій справі. Створивши ситуацію, коли в польських політичних колах розгорнулася гостра боротьба за владу і підтримуючи КРН і ПКНВ, Сталін сподівався, що польський емігрантський уряд стане поступливим у питанні про кордони. Він діяв за старим як світ методом розділяй і володарюй.

 

27 липня 1944 р. між радянським урядом і ПКНВ була підписана угода про радянсько-польський кордон. ПКНВ повністю погоджувався на радянські пропозиції. В статті першій зазначалось, що за основу сторони взяли лінію Керзона. Радянський Союз погоджувався на незначні територіальні поступки на користь Польщі в районі Західного Бугу, р.Солокія та на південь від Крилова, а також на відтинку Білорусії передати частину Біловезької Пущі на ділянці Немирів - Яловка з залишенням Немирова, Гайнівки, Біловежі і Яловки на боці Польщі.

 

Стаття третя визначала, що кордон на відтинку з Україною пройде по р.Сан, східніше населеного пункту Мичковці, далі східніше Перемишля, на захід від Рави-Руської до р.Солокія, звідси по р.Солокії і Західному Бугу далі на Немирів і Яловку. Угодою також визначались кордони Польщі на відтинку Литви і Білорусії, а також території, які повинні були відійти до Радянського Союзу на заході.

 

Маючи на руках такий вагомий козир як ця угода, Сталін погодився на зустріч із С.Миколайчиком. Проте як і раніше в питанні кордонів сторони не дійшли згоди. Але невдачі Варшавського повстання і подальше успішне просування радянських військ по території Польщі змусили емігрантський уряд змінити свою позицію. В меморандумі від 29 серпня 1944 р. він застосовує таке обтічне формулювання: "На сході в межах польських кордонів повинні залишитись головні центри польського культурного життя і джерела сировини, які необхідні в економічному житті. Остаточне встановлення польсько-радянського кордону на основі цих принципів буде зроблене конституційним сеймом відповідно з демократичними принципами.

 

Питання східного кордону Польщі стало каменем спотикання і під час переговорів між делегаціями КРН ПКНВ і польського емігрантського уряду, що відбулися в другій декаді жовтня в Москві. Б.Берут заявив, що КРН і ПКНВ прийняли лінію Керзона.

 

Новий тур суперечок за східний кордон спалахнув уже під час переговорів С.Миколайчика зі Сталіним. Сталін ще раз підкреслив, що лінія Керзона є основою для врегулювання кордону між СРСР та Польщею. Як зазначає сам С.Миколайчик, з дискусії з радянськими діячами стало зрозуміло, що питання про ставлення до лінії кордону вирішено остаточно.

 

Підтримала Радяський Союз і Великобританія, яка не бажала загострювати відносини з СРСР.

 

За цих умов, на Кримській конференції США і Англія підтримали СРСР у питанні його кордону з Польщею. Взамін цих втрат вони ухвалили, що Польща отримає як компенсацію землі на заході.

 

Рішення Кримської конференції лягли в основу укладеного 16 серпня 1945 р. в Москві договору між СРСР та Польською республікою про радянсько-польський державний кордон.

 

За цим договором, кордон між обома країнами встановлювався вздовж лінії Керзона з відступами від неї у деяких районах від п'яти до восьми кілометрів на користь Польщі. Крім того Радянський Союз передав Польщі додатково територію до р.Західний Буг і р.Солокія на південь від Крилова - з відхиленням від лінії Керзона на ЗО км. у бік УРСР, а також часгину Біловезької Пущі з відступом від лінії Керзона на 17 км. у бік БРСР.

 

Визначення кордону супроводжувалось значним переміщенням населення. Ще 9 вересня 1944 р. між урядами Української РСР та ПКНВ було підписано угоду про евакуацію українців з Польщі і поляків з УРСР (аналогічні угоди були укладені 9 вересня 1944 р. з БРСР і 22 вересня з Литвою)24. Незважаючи на заяви обох сторін про те, що така евакуація повинна відбуватися добровільно, фактично ж створювалися такі умови, які спонукали українців і поляків до переселення. За період з 1945 по 1950 pp. Польщу залишило понад 500 тис. українців та представників інших національностей, а СРСР - 1,5 млн. поляків25.

 

Уточнення кордону продовжувалось. 15 лютого 1951 р. в Москві було укладено договір між СРСР і Польщею про обмін ділянками державних територій. Радянський Союз передав Польщі території загальною площею 480 км2.

 

Лінія кордону на ділянці, якою поступався СРСР проходила від точки розташованої на радянсько-польському кордоні на річці Сан, приблизно за 3,9 км (по прямій) на північний схід від впадіння річки Волосати в Сан і приблизно за 0,5 км на південь від церкви населеного пункту Жура-вин, далі на північ, а потім у північно-західному напрямку, дотикаючись радянсько-польського кордону в точці за 3,8 км на схід від церкви населеного пункту Юречково і за 6,7 км на північний захід від церкви села Лопушниця. На боці СРСР залишились Журавин, Хащув, Гронзева, Нанова, Лопушниця; Польщі - Лютовиська, Михновець, Бистря, Бандров, Колонія, Кросценко і Лисковате.

 

На ділянці, що відходила до СРСР кордон пройшов від точки розташованої на радянсько-польському кордоні, що за 2,2 км на південний схід від церкви села Вежбиця і за 5,9 км на північний схід від церкви села Корне, далі в північно-північно східному напрямку до точки, яка знаходиться за 2,2 км на захід від залізничної станції Угнув і за 4 км на північний схід від церкви населеного пункту Вежбиця, потім до точки, що розташована за 3,3 км на північний захід від станції Белз і далі на північно-північний схід, дотикаючись до радянсько-польського державного кордону на річці Західний Буг у точці, яка знаходиться за 6,2 км на південний схід від церкви населеного пункту Крилув і за 4,9 км на захід від церкви села Литовиж. На боці СРСР залишались: залізниця Рава-Руська - Кристинополь, а також Угнув Корчув, Тушкув, Пшемислув, Вежбенж, Русин, Варенж, Угринув, Пясечно. У Польщі залишались - Тарношин, Корчмин, Осердув, Длужнюв, Гульче, Ощув.

 

Незважаючи на те, що по території України кордон з незначними відхиленнями пройшов уздовж лінії Керзона, все ж він далеко не повністю враховував межі етнічного розселення українців. Поза межами України залишилась Холмщина, Сянщина, Підляшшя, Лемківщина - де мешкало понад 700 тис. Українців.

 

__________________________